Граматика кіно як мистецького висловлювання — в сенсі сукупності правил, що впорядковують процеси зйомок та показів, — виникає та змінюється відповідно до доступного технологічного устаткування. 1950-ті роки стали декадою значних технологічних трансформацій, які в контексті України поєдналися із зміною партійної політики. Десталінізація та орієнтація на використання «досягнень Заходу» середини 1950-х контрастували з нещодавньою антикосмополітичною та ізоляційною кампанією кінця 1940-х. Ця зміна — «відлига» — в культурних інституціях відбувалася дуже повільно і фрагментарно; в Україні, особливо в контексті роботи кіностудій наприкінці декади, подекуди навіть невідчутно¹. У межах кінофікації «відлига», насамперед, втілилася у технологічному оновленні та будівництві кінотеатрів за типовими проєктами у містах. Цей епізод є нарисом розбудови міської кіномережі протягом 1950-х, періоду масового будівництва літніх кіномайданчиків та впровадження широкоформатної технології. Водночас протягом цієї декади українські кінофікатори повсякчас працювали в умовах непослідовного планування та хаотичного постачання ресурсів.